При останніх подихах Радянського Союзу на дорогах вмираючої соціалістичної імперії все частіше стали з’являтися іноземні автомобілі. Вони довгий час вабили своєю недоступністю цілі покоління радянських людей. Їх вивчали за фотографіями із зарубіжних глянцевих журналів, які потрапляли в Союз не зовсім простим шляхом, пише fishki.net.

Стіни гаражів, та що там гаражів – квартир, були прикрашені вирізками із зображенням елегантних авто. Про них мріяли, їх обговорювали, ними захоплювалися. Але не мали їх. Рідкісні володарі іномарок перебували в ранзі небожителів для переважної більшості власників Жигулів, Запорожців і Москвичів. Але все змінилося відразу!

8_002

Тепер іномарку можна було бачити на власні очі! Натурально! Зовсім поруч! І не тільки бачити, не тільки, що називається, мати можливість мацати за апетитні форми, але й стати її власником! Це була солодка мить для багатьох вітчизняних автолюбителів.

Першовідкривачі в погонах

Потрапляли до нас іномарки переважно з країн колишнього соціалістичного табору, скріпленого Варшавським договором. Згідно з угодою, Радянська Армія забезпечувала мир і спокій на території дружніх держав. Тому першими постачальниками іномарок на вітчизняний ринок уживаних автомобілів стали радянські військові.

6_003

Після возз’єднання НДР і ФРН в єдину німецьку державу, що відбулося в 1990 році, радянські військові частини почали масово згортати свою діяльність на території дружніх європейських країн. Процес це був непростий і нешвидкий. Передислокація наших збройних сил на батьківщину йшла своєю чергою, поетапно. Також поетапно виїжджали з Польщі та Угорщини, з Німеччини та Чехословаччини військові фахівці зі своїми сім’ями і нажитим майном. Причому намагалися виїхати за можливості на власному автомобілі.

6_004

Звичайно ж, автомобільним Клондайком в цьому плані була колишня Німецька Демократична Республіка. Її після возз’єднання з Федеративною Республікою Німеччиною наповнили західнонімецькі автомобілі. Масові, технічно застарілі і неповороткі східно-німецькі Трабанти в пластиковому кузові були різко витіснені агресивними і прекрасними західно-німецькими Фольксвагеном, БМВ, Мерседесами. Також перед західними автомобілями ретирувалися і радянські, якими у великій кількості постачав СРСР соціалістичну Європу.

6_005

Німці західні масово позбувалися автосміття. У свою чергу для їх східних братів це був зовсім не мотлох, а відмінні автомобілі. Причому ці шикарні в порівнянні з Трабант машини коштували справжні копійки. Вони були доступні буквально всім. У тому числі і нашим офіцерам. І радянські офіцери не могли, просто не мали права не скористатися нагодою! Тим більше що ціна автомобіля в “похилому віці” для наших співвітчизників істотно відрізнялася від тієї, що повинен був у підсумку заплатити німець.

Це було пов’язано з тим, що для подальшої експлуатації старого автомобіля на території Німеччини необхідно отримати сертифікат TUV. Це німецький техогляд, кажучи українською мовою. Платежі за цією процедурою плюс страхові складаються таким чином, що ціна за них зростає пропорційно віку автомобіля. Простіше кажучи, чим старше авто, тим більше за нього доводиться платити. Тому німцеві в результаті машина обходилася в тричі, а то і більше, дорожче, ніж нашому покупцеві. Нашого чекав процес техогляду та реєстрації вдома, проте він обходився в сущі копійки.

5_006

У той час десятирічний Опель Рекорд у відмінному стані, але без TUV можна було придбати за 500 західно-німецьких марок. Це дорівнювало приблизно 350 доларам. Враховуючи, що, крім заробітної плати, наші військові успішно підвищували свій матеріальний стан шляхом продажу місцевому населенню ПММ та іншої різної всячини, сума для більшості з них була цілком підйомною. До того ж розпродаж військового майна перед виведенням наших військ набула масового, стихійного, неконтрольованого характеру. Продавали навіть радіатори опалення, зрізаючи їх у казенних квартирах військових містечок, де самі ж ще проживали.

Потрібно відзначити, що воїни Радянської Армії спочатку віддавали перевагу радянським машинам. Але аж ніяк не з почуття патріотизму, а через страх зіткнутися на батьківщині з проблемою запчастин. І страх їх був небезпідставним.

Популярність вітчизняних авто в середовищі закордонного контингенту наших військ підігрівали ціною аборигени. Наші східноєвропейські друзі, скуштувавши вже всі принади західного автопрому, намагалися в першу чергу позбутися радянських машин. Це були в основному вазівська класика різних модифікацій і Ниви – свого часу дійсно дуже популярні позашляховики в Східній Європі і навіть у Західній. Зустрічалися також Волги ГАЗ-24. Але їх складно було прилаштувати через “ненажерливість”. Однак Волги з дизельними двигунами від різних зарубіжних “донорів” наші співвітчизники купували охоче. Імпортні дизельні мотори впихали в тазівське радянське нутро в основному угорські умільці.

Так наші військові першими проклали стежку, по якій став наповнюватись поступово вітчизняний ринок старих автомобілів імпортною продукцією. Увійшли до Європи на грізній броні широкою дорогою, а вийшли таємною стежкою на віджилих своє автомобілях, можна сказати, колишнього ворога. Операції купівлі-продажу автомобілів за участю наших співвітчизників носили якийсь напівлегальний характер. Якщо простіше, то влада просто закривала очі на все, що пов’язане з цим.

Нюанси нової професії

Угоди щодо вживаних автомобілів ніде не реєструвалися. Продавцю достатньо було зняти авто з обліку і передати його разом з техпаспортом і ключами радянському покупцеві. Договір писали від руки, що називається, на коліні, на першому-ліпшому клаптику паперу. І потрібен був договір виключно нашому покупцеві.

Коли Союз розпався остаточно і на його уламках виникли нові держави, то в цих державах теж до пуття ніхто не знав, як оформляти доставлені з-за кордону старі автомобілі. Митниці тільки формувалися, правила і закони змінювалися мало не щодня. Тому щасливий власник авто, яке він сам пригнав з-за кордону, зітхав спокійно лише тоді, коли прикручував новенькі держномери до бампера свого скарбу.
Делікатних нюансів від моменту покупки до права власності було дійсно багато. Їх слід було знати насамперед людям, які підійшли до купівлі-продажу вживаних закордонних авто професійно.

Нову професію охрестили в народі “гонщик”. На початку 90-х відповідь “Ганяю машини з Польщі” на поставлене запитання про рід занять вже нікого не дивувала. “Гонщики” керувалися у своїй професії насамперед безпекою. І не тільки в плані правил дорожнього руху.

5_010

Від Dart-Vasia

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *